День-2 подорожі

День 2 подорожі

7 липня, середа

Ніч видалася холодною. Одягу на мені явно було недостатньо, і я сильно мерз. Зазвичай у таких випадках я вставав, ходив, щоб зігрітися, а іноді розпалював вогнище. Але тепер ситуація була іншою. Мені ще жодного разу не доводилося ночувати в кузові, і труднощі такої ночівлі я заздалегідь не продумав. Будити водія не хотілося, тому я продовжував кутатися у свій підодіяльник.

Так минуло кілька годин. Іноді вдавалося ненадовго задрімати, але частіше холод не давав заснути. Починало світати, але тепліше від цього не ставало. Ба більше, з’явилася нова проблема: на небі почали збиратися темні хмари. Я не уявляв, як у таких умовах буду рятуватися від дощу, і вже готувався до найгіршого.

Але раптом завівся двигун машини. Я одразу підхопився, почав взуватися й складати речі в рюкзак. Найдовше возився з килимком: його потрібно було не просто щільно згорнути, а й акуратно закріпити у верхніх лямках рюкзака. Коли все було майже готово, машина рушила. Як тільки Слава пригальмував на виїзді зі стоянки, я вистрибнув із кузова й заскочив у кабіну. Водій кинув кілька невдоволених слів щодо моєї повільності, і ми поїхали далі — у бік Омська.

У ранковій розмові зайшла мова про комп’ютери. Він розповідав, що його знайомий встановлює йому піратські програми і бере за це до тисячі рублів і більше. Я порадив придивитися до таких знайомих уважніше: швидше за все, його просто обманюють, і ці програми коштують значно дешевше.

Дорогою водій дав мені сірники й купив мінералку — тобто забезпечив двома з найнеобхідніших у дорозі речей. Мінералку я, щоправда, так і залишив у машині. Без води на трасі важче, ніж без їжі, але я вірив, що Господь ще дасть можливість поповнити запаси.

Сподіваюся, що наше спільне пересування було корисним не лише для мене, а й для водія. Втім, я завжди намагаюся залишати після себе у людей лише хороші враження.

Одразу після висадки я пішов у лісосмугу. Там, трохи перекусивши печивом і бубликами, вирушив далі трасою. Зазвичай з Омська я їхав на Петропавловськ, але цього разу вирішив рухатися до Кургана через Тюмень. Географічно через Петропавловськ було ближче, однак через подвійний перетин кордону з Казахстаном далекобійники цього маршруту уникали.

О пів на сьому ранку мене підібрав «Москвич». Підвіз він недалеко — лише до заправки, зате пояснив, що саме тут зазвичай успішно ловлять попутки інші автостопники.

Я не знаю, які машини зупиняли мої колеги, але мені трапився звичайний маршрутний мікроавтобус. Я сказав, що їду до Чорного моря, і водій погодився підвезти мене трасою.

Спочатку все складалося добре. Автобус упевнено рухався вперед, поступово наближаючи мене до мети. Але раптом він різко звернув на південь. Траса, звісно, іноді петляє, але мене насторожило, що назви міст на зустрічних знаках були мені зовсім незнайомі. Поступово мене охопила тривога: куди ж я їду?

Втім, їхали ми недовго — близько двадцяти хвилин. Так я опинився в невідомому мені селі Фадіно.

Було ще лише сьома ранку. Безсонна ніч давала про себе знати, дуже хотілося спати. Пройшовши село, я зайшов у гарну лісосмугу, розстелив килимок на траві й ліг відпочити. Сонце вже достатньо пригрівало, щоб добре виспатися.

Так я проспав близько трьох годин. Спати хотілося й далі, але я вирішив не втрачати час. Приємним сюрпризом стало те, що неподалік знайшлася сунична галявина, вся вкрита ягодами. Добре наївшись, я зібрав речі й повернувся до села по воду.

Там я хоч і став біднішим на десять рублів, зате купив пластикову пляшку мінералки 1,75 л. У своєму атласі Фадіно я знайти не зміг, тому вирішив іти далі вздовж траси до найближчих покажчиків великих населених пунктів, а вже там розібратися по карті, куди мене занесло.

Йдучи вздовж дороги, я продовжував голосувати машинам, сподіваючись, що мене або підвезуть, або хоча б пояснять, де я знаходжуся.

Опівдні зупинилася «Ока» з причепом. Я, як завжди, попросив підвезти мене трасою і сказав, що їду до Чорного моря. Водій охоче погодився, і я вже не сумнівався, що рухаюся в правильному напрямку.

Він увімкнув музику, і щоразу зменшував звук, коли я щось запитував. Тому незабаром я перестав розпитувати й їхав мовчки. Машина рухалася швидко, і мені здавалося, що день складається вдало — я зможу проїхати далеко.

Мене все ще трохи тривожили знаки з незнайомими містами, але я списував це на слабке знання географії. Діставати атлас було незручно — він лежав глибоко в рюкзаку.

Невдовзі ми доїхали до Павлоградки, і я з оптимізмом вирушив далі, ще не підозрюючи, що в цих місцях мені доведеться провести майже добу. Павлоградки в атласі я теж не знайшов, хоча це було невелике село.

Перед дорогою я вирішив зробити привал. Поки не було води, я намагався їсти якомога менше, щоб не мучила спрага. Тепер же міг дозволити собі поїсти трохи більше: хліб, печиво та льодяники. А оскільки з’явилася вода, я відкрив і один із пакетиків солоних горішків.

Тут я помітив, що мій рюкзак починає розлазитися: лямки потроху відривалися через дешеву покупку. Поки я ремонтував рюкзак, пройшов дрібний дощ. Я перечекав його в куртці, не припиняючи роботи.

Після привалу знову вийшов на трасу й із подивом помітив, що машин тут набагато менше, ніж я звик бачити на московських дорогах. За моїми розрахунками, я був або на шляху до Тюмені, або, в гіршому випадку, на дорозі до Петропавловська.

Водій молоковоза, що зупинився, кілька разів запитав, куди я їду.

— До Чорного моря.

— А ти знаєш, де воно знаходиться?

— На заході.

— А ти куди їдеш?

Після цього він пояснив, що я перебуваю на трасі в бік Павлодара і мені потрібно повертатися назад.

Коли він поїхав, я знайшов на карті місце, де опинився, і вирішив, що найрозумніше зараз — повертатися назад, в Омськ.

Так я вирушив назад. Проходячи Павлоградку, я шукав колонки з водою — мінералка в таку спеку швидко закінчувалась.

Місця тут були гарні. Я заліз у високі очерети й сфотографувався. Потім, після години безуспішних спроб зупинити машину, я пішов у лісосмугу.

У спеку не хотілося нічого робити, мене хиліло на сон. Трохи перекусивши печивом і бубликами, я розстелив килимок і заснув. Поспавши понад дві години, я знову вирушив у дорогу.

Було ще лише 18:30, і я розраховував хоча б до вечора дістатися Омська. Згодом з’ясувалося, що я від’їхав від нього майже на дев’яносто кілометрів і перебував уже недалеко від кордону з Казахстаном.

Повернувшись на трасу, я не зміг довго там залишатися. Мені не давала спокою ворона, яка бігала вздовж дороги. Моє харчування важко було назвати повноцінним, і дуже хотілося якось урізноманітнити раціон.

Схоже, птаха була трохи зачеплена машиною, тому не могла злетіти й лише металася узбіччям. Я не прихильник кривавих подробиць, тому скажу лише, що через двадцять хвилин я ніс у пакеті в бік лісу мертву тушку ворони.

На той момент води залишалося трохи більше пів літра. Ощипувати, розбирати й промивати здобич без бруду не було можливості. Тому, намагаючись зайвий раз не торкатися її, я почав смажити птицю на палці прямо з пір’ям.

Видовище вийшло своєрідне. Я навіть зробив фото на пам’ять, хоча через полум’я на знімку ворону все одно було важко розгледіти.

Місце в лісі виявилося не таким вже й безлюдним. Якась місцева жінка-грибник вийшла на дим від вогнища попросити сигарет. Почувши відмову і з підозрою глянувши на те, що смажилося, вона поспішила піти.

Я був не настільки голодний, щоб з’їсти всю птицю повністю. Після ретельного прожарювання відрізав собі трохи грудки, а решту залишив у лісі. Тепер найближчі години мали показати, наскільки безпечно й поживно їсти в дорозі смажених ворон.

Поки тривала трапеза і поки я повертався назад до траси, часу на пошук машини майже не залишилося. Після години безуспішного автостопу я пішов у більш-менш безлюдний лісок.

Тут ще було світло, і я почав готуватися до ночівлі. З урахуванням досвіду минулої ночі вирішив зробити укриття теплішим. Для цього я нагріб цілу купу сухого листя імпровізованими «граблями» з гілок і набив ними підодіяльник, зробивши собі своєрідну ковдру.

Вода закінчилася ще після вечері з вороною, тому я розставив свої миски на відкритому місці, помітивши, що збирається дощ.

Так минув час підготовки табору — з восьмої до дев’ятої вечора. За цей час я трохи погриз локшину швидкого приготування, шкодуючи, що так неекономно витратив воду. Було ще світло.

Тут, уперше за всю подорож заспокоївшись після дорожньої метушні, я відкрив Біблію — точніше Новий Завіт. Вирішив, що в дорозі буду читати Євангеліє від Луки.

Хоч увесь Новий Завіт я перечитував уже більше десятка разів, знав, що й тепер, як раніше, знайду в Писанні щось нове.

Прочитавши розділ, я задумався про Захарію, батька Іоанна Хрестителя. За своє невір’я він випросив у Бога знамення і на кілька місяців став німим. Чи не надто часто й я сам вимагаю знамен?

Його відповіді могли б виявитися для мене важкими, але я був готовий до будь-яких жертв, аби почути від Господа відповідь. Мені хотілося зрозуміти, чому в церкві заборонили проводити дитячий християнський клуб і що робити далі.

Після молитви я накрився своєю ковдрою і ліг спати.