День-1 – Автостопом до Чорного моря

День-1

Автостопом до Чорного моря

Підлога і стіни сильно хиталися. Забившись у більш-менш безпечне місце, я намагався дочекатися кінця землетрусу. Цього разу поштовхи виявилися затяжними, і коли все закінчилося, я вже хотів вибігти на вулицю, але тут щось вчепилося мені в ногу.

Отямився я у плацкартному вагоні поїзда, який віз мене додому, на Алтай. Усі пригоди були позаду — це виявився лише сон.

Митників зацікавили мої речі, і я подумав, що їм не сподобався мольберт для недільної школи. Але вони вказали на найбільшу сумку й почали розпитувати, чия вона і що знаходиться всередині.

Напевно, якби я сказав, що там їжа в дорогу, мені навряд чи повірили б, тому я просто спробував пригадати й перелічити вміст:

— Дитячі іграшки, одяг, книжки, відеокасети…

— А чому ти про намет не сказав? — запитав сусід Льошка.

— Та там багато всього, всього й не згадаєш. Там ще відеомагнітофон і купа дрібниць.

Згадавши, наскільки скромним було моє спорядження і як мало грошей було зі мною, коли я вирушав пішки з рідного Новоалтайська, я усміхнувся й знову ліг спати.

Новоалтайськ → Сибірськ → Об → Коченьово → Омськ → Фадіно → Павлоградка → Ялуторовськ → Тюмень → Курган → Шуміха → Челябінськ → Уфа → Буздяк → Олексіївка → Чапаєвськ → Балаково → Саратов → Волгоград → Ростов-на-Дону → Таганрог → Маркіне → Маріуполь → Бердянськ → Приморськ → Ботієве → Мелітополь → Кирпична → Якимівка → Сімферополь → Судак → Морське → Зеленогір’я → Морське → Веселе → Феодосія → Лугове → Керч → Анапа → Натухаївська → Верхньобаканський → Краснодар → Павловська → Аксай → Воронеж → Москва.

(Використано 108 одиниць транспорту)

Перший день подорожі

6 липня, вівторок

Рюкзак уже був зібраний. Зайвих речей брати не став: теплий одяг, казанок, трохи їжі на перші дні, трохи більше тисячі рублів на дорогу, документи та різні легкі, але життєво необхідні в дорозі дрібниці.

Намет і спальник я не взяв, щоб зменшити вагу. Захопив лише каремат — туристичний килимок розміром 180×80 см. Вага спорядження була невеликою — близько семи кілограмів. Порожніх пластикових пляшок удома не знайшлося, тому вирішив купувати воду дорогою.

У подорож ми збиралися вирушити вдвох, але Дімка через відсутність спорядження, на жаль, не зміг скласти мені компанію.

Добре виспавшись перед дорогою, я з рюкзаком вирушив до бабусі віддати ключі від квартири. Там же востаннє поїв перед поїздкою і, попрощавшись, вирушив у дорогу.

Новоалтайськ розташований неподалік від траси, тому вже через сорок хвилин я дістався до неї. Була одинадцята година ранку, і неможливо було передбачити, скільки часу доведеться провести, голосуючи на узбіччі, а тим більше — скільки знадобиться, щоб, зробивши гак через чорноморське узбережжя, дістатися до Москви.

Початок подорожі виявився вдалим: уже через двадцять хвилин я їхав у зелених «Жигулях» у бік Новосибірська. Хлопець виявився не надто балакучим, тому більшу частину дороги ми слухали радіо. Підвіз він мене недалеко — до Сибірська, але і цьому я був дуже радий.

Ще не встигнувши вибрати відповідне місце для автостопу, я зупинив джип Land Cruiser. Коли заліз усередину, у мене перехопило подих — не щодня доводиться їздити на таких автомобілях.

За кермом сидів кремезний на вигляд, але доброзичливий водій. Його зацікавила моя подорож до Чорного моря, хоча він дуже сумнівався, що з таким спорядженням і такою кількістю грошей можна дістатися моря. Я ж запевняв його, що грошей цілком вистачить і ще залишиться.

Проте Сергій багато розповів мені про Чорне море і радив обов’язково поїхати до Сочі. Навіть дав свій домашній номер телефону й попросив після повернення розповісти про ціни на чорноморських курортах. Щоправда, додзвонитися за цим номером мені так і не вдалося.

Машина їхала швидко — близько ста кілометрів на годину. Одного разу нас навіть зупинили працівники ДАІ. Сергій явно не хотів затримуватися: сказав, що перебуває при виконанні службових обов’язків, везе цінний вантаж, а тому навіть має із собою зброю. Але без перевірки його не відпустили, тож довелося розбиратися на місці.

Коли ми в’їжджали до Новосибірська і проїжджали повз православний храм, Сергій перехрестився і здивувався, що я не зробив того самого.

— Ти ж казав, що працюєш у церкві. Чому тоді не хрестишся?

Я пояснив, що я баптист і більше намагаюся слухатися Бога, ніж дотримуватися традицій. Ця тема зацікавила водія навіть більше, ніж автостоп, і до кінця дороги ми говорили саме про це.

Сергій провіз мене через увесь Новосибірськ і навіть трохи далі — сам він їхав до аеропорту й висадив мене біля села Об.

Трохи перекусивши бубликами та цукерками, я вирушив далі. Води в мене, як і раніше, не було, а це могло зіпсувати найближче майбутнє. Я спробував знайти біля колонки якесь кафе, але, побачивши, скільки там собак, вирішив триматися від заправки подалі.

Так я йшов уздовж дороги, підшуковуючи зручніше місце для автостопу, і незабаром зупинив УАЗик, який їхав збирати робітників, зайнятих прибиранням траси. Водій сказав, що помітив мене ще раніше, коли я проходив повз заправку. Тут я зрадів, що не даремно пошкодував сил і частину шляху пройшов пішки.

Минуло менше години, і ми під’їхали до робітників, які збирали сміття вздовж траси та косили високу траву на узбіччі. Двоє з них підійшли до мене і почали розпитувати про подорож. Вирішивши, що вони все одно лише відлякуватимуть машини, стоячи поруч зі мною, я перестав голосувати й почав розповідати їм про попередні поїздки та плани на нинішню.

Хлопці зрозуміли, що заважають, та й самим їм уже час було працювати, тому вони пішли далі, відфутболюючи пляшки та інше сміття подалі від дороги.

Трохи пройшовши, я дістався автобусної зупинки. Небо вже затягували хмари, і найкращим варіантом було перечекати дощ саме там. До того ж навіс дозволяв не лише сховатися, а й продовжувати голосувати під час зливи.

Дощ не змусив себе довго чекати. На той час на мені вже була куртка, а рюкзак лежав у відносно сухому місці, але так, щоб його було видно з дороги. Якби дощ почався трохи раніше або машина не підвезла мене вчасно, довелося б мокнути просто на трасі.

УАЗик з робітниками, який я трохи обігнав пішки, продовжував повільно рухатися вздовж дороги. Робітники, побачивши таку картину, почали співчутливо перемовлятися, що мене ніхто не підбирає.

Одного разу зупинився КамАЗ. Я одразу кинувся до водія, але той сказав, що звертає, висадив жінку з дівчинкою і поїхав далі.

Дощ поступово перейшов у справжню зливу. Дах зупинки виявився не таким уже й надійним, і мені доводилося шукати місце, де менше капало. Тим часом я продовжував голосувати машинам, що проїжджали повз.

Невдовзі зупинилася невелика відкрита вантажівка, і ми всі — мешканці зупинки — утрьох підбігли до кабіни. Водій, дивлячись на мене, запитав:

— Куди їдеш?

— До Чорного моря.

Почувши це, він погодився взяти мене. Сам він їхав до Омська.

Шкода було залишати жінку з дитиною, але водій обрав мене. Та й жінок зазвичай підбирають охочіше, тому я сподівався, що довго вони там не простоять.

Проте розлучилися ми ненадовго. Через деякий час, коли ми вже їхали й розмовляли, знову побачили їх на трасі. Спочатку водій вирішив, що вони місцеві, але повторна зустріч говорила про інше. Зупинившись і дізнавшись, що вони прямують до Волгограда, він вирішив узяти їх із собою.

У кабіні було лише три місця. Я вже збирався вийти й поступитися своїм, але водій наполіг, щоб я залишився, запевняючи, що всі якось помістяться. Мій рюкзак закинули до відкритого кузова.

Ми справді помістилися. Дівчинка років десяти сиділа в матері на колінах, і особливого дискомфорту через тісноту ніхто не відчував. Щоправда, працівники ДАІ таку щільність населення в кабіні точно б не схвалили, тому водій вирішив довезти жінок лише до найближчого поста.

На запитання — навіщо вона їде, чому з дитиною і що взагалі сталося — жінка або мовчала, або відповідала грубо. Нам вдалося зрозуміти лише те, що виїхала вона з донькою з Барнаула, причому вночі й поспіхом. Враження вона справляла важке, і водій лише чекав приводу позбутися цих пасажирок. До того ж він ледве переносив різкий запах парфумів, який від неї йшов.

Після висадки попутниць у кабіні знову запанувала нормальна атмосфера, і тільки тепер ми по-справжньому познайомилися.

Дорогою нам трапилися цигани. Вони голосували біля своєї машини й скаржилися, що в них закінчилося пальне. Грошей у рублях вони не мали, тому пропонували купити паливо за якусь свою валюту і навіть намагалися віддати золоту каблучку з пальця.

Водій спочатку зупинився, бажаючи допомогти, але щойно вони почали простягати гроші та каблучку, одразу поїхав далі. Такий спосіб шахрайства використовувався вже давно, хоча я почув про нього вперше лише у 2000 році, коли почав подорожувати автостопом.

Слава дуже любив розмовляти, і мені доводилося непросто — особливо коли він нагадував, що обов’язок автостопника полягає в тому, щоб розповідати різні історії. Цей водій був добре знайомий з автостопниками, тому здивувати його чимось новим було складно. До того ж це був лише початок шляху: я ще не встиг звикнути до довгих розмов без певної теми, а всі стандартні бесіди, які я зазвичай заводив із водіями, вже були вичерпані.

На щастя, незабаром на дорозі з’явилися ще двоє автостопників. Це були хлопець і дівчина — Діма та Зоя. Вони не намагалися зупинити машину, бачачи, що в кабіні й так немає місця, але Слава все ж пригальмував.

Спочатку хлопці не зрозуміли, навіщо вантажівка зупинилася і як ми всі туди вліземо. Але все-таки якось розмістилися. Мені постійно заважали важелі, а Зоя кілька разів ударилася головою об стелю. Потім вона підклала між головою та дахом подушку.

З новими попутниками стало легше й веселіше. Поки вони розмовляли з водієм, я встигав придумати нову тему і вступав у бесіду, щойно виникала пауза.

Дівчина заспівала кілька пісень, чим помітно розрядила атмосферу. Щоправда, спокійну пісню спочатку слухати не хотіли — усіх уже хилило на сон, і Слава навіть жартома приліг на кермо прямо під час руху. Але зрештою прослухали обидві.

Мені було особливо приємно, що хлопці виявилися з Барнаула — майже земляки. Ми обмінялися адресами й розповідями про свої подорожі. Вони теж прямували до моря, але спочатку їм потрібно було потрапити на якийсь семінар із «другої логіки». У мене й з першою логікою було не дуже, тож розпитувати детальніше я не став.

Попереду нас знову чекав пост ДАІ. У водія вже забрали права за перетин суцільної лінії, і він їздив за тимчасовими документами, тому зайві неприємності були зовсім ні до чого.

Спочатку ми хотіли когось висадити, щоб проїхати пост утрьох, а одна людина перебігла дорогу й сіла вже після нього. Довго обговорювали, кому це зробити — Дімі чи самому водієві. Але потім придумали інший план.

Зою змусили пригнутися, а її спину замаскували під рюкзак. У такому вигляді ми благополучно минули пост.

День наближався до вечора, і кожен уже думав про ночівлю. Хлопець із дівчиною вийшли біля лісу. На відміну від мене, у них були намет і спальники. Мій спосіб подорожі вони вважали занадто екстремальним, хоча я запевняв, що справжній екстрим у мене не на трасі, а в університеті під час сесії.

Їхати великою компанією було весело, і тепер, коли ми знову залишилися вдвох, теми для розмови вже знаходилися важче. Але саме в такі моменти особливо важливо було підтримувати бесіду, щоб водій не заснув.

Вже стемніло, і Слава для повноти вражень навіть проїхав невеликий відрізок дороги з вимкненими фарами.

Невдовзі ми зупинилися на ночівлю на автостоянці. У кабіні місця майже не було, тому я поліз влаштовуватися в кузов. Машина стояла просто посеред стоянки, і відкритий кузов освітлювався прожекторами, ніби арена цирку.

Хоч Слава й запевняв, що мене ніхто не бачить, переодягатися в такій обстановці було ніяково. У результаті, забившись у кут, я натягнув під джинси теплі штани, вдягнув кілька пар шкарпеток, кілька кофт і куртку.

Свій килимок я постелив просто на металевий кузов, а зверху вкрився підодіяльником. Так закінчився перший день мого подорожування до Чорного моря.